Інформаційна безпека України: системний погляд

Збірка матеріалів про візію творення системи інформаційної безпеки та стратегічних комунікацій України

Влада ресурсу та ресурс влади

Одним з перших задокументованих документів суспільного розвитку у правовій площині визнані закони царя Хаммурапі або закони Ур-Намму, що з’явилися в Месопотамії близько чотирьох тисяч років тому.

Їх сутність полягає у двох ключових цілях. По-перше, за їх допомогою правителі намагалися документально закріпити божественну сутність царської влади. Іншими словами, закони Хаммурапі стали першим у світі медіа-інструментом, через який доносилося пояснення, чому цією територією й цими людьми керує саме ця людина, а не інша. Про це дуже доступно й цікаво пише у своїй книжці «Господарі світу» Валерій Примост. Правителі намагалися донести своїм народам, що їхня сила й мудрість має надприродне походження.

По-друге, закони мали на меті врегулювати суспільні відносини й користування ресурсом (благами), оскільки, в іншому разі, замість законів діяла б сила. Якщо в тебе є зброя, фізична сила, матеріальні цінності — ти маєш набагато більше можливостей, аніж той, у кого їх немає. Так, наприклад, у Вікіпедії цитується уривок із прологу до законів Ур-Намму, який встановлював правила, щоб «сироту не видавали багатому, вдову не видавали сильному, бідняка не видавали багатієві».

Таким чином, ідеться про те, що сила державного примусу існує для того, щоби врівноважувати ресурси між учасниками спільноти. З цього й виходить гіпотеза про те, що справедливий розподіл ресурсів просуває усю популяцію в майбутнє. Тоді як принципи «дикого заходу» завжди будуть гальмувати розвиток спільноти. Це і є, на мій погляд, умовно «лівий» підхід.

Натомість, гіпотеза «правого» підходу говорить про те, що шлях у майбутнє існує не для всіх, а для найсильніших і найрозумніших. А отже популяція буде успішною, якщо буде жертвувати своєю частиною заради еволюції, надаючи пріоритет кращим та сильнішим своїм представникам.

Проблема полягає в тому, що кожен новий виток розвитку людства та кожен новий технологічний уклад породжує оновлення та якісні зміни ресурсів, що потребують врівноваження та розподілу. А досягнутий на попередньому колі, суспільний договір уже не може виконувати свою роль.

Це призводить до того, що держава починає або зловживати своїми повноваженнями арбітра, або використовувати їх на користь сильних, оскільки саме сильні й підтримають стабільність держави, якщо вона знаходитиметься під загрозою.

Іншими словами, держава порушує власні принципи, заради яких вона створювала регулювання. Замість того, щоби врівноважувати сильних, стаючи на бік слабких, вона потурає сильним, щоб вони стали на її бік.

Влада ресурсу

Безумовно, першим ресурсом людства, який довелося розподіляти, стала земля. Цим питанням переймалися навіть у древній Месопотамії, де земля була ключовим джерелом достатку.

Однак у відносинах між людиною й ресурсом усе завжди складалося дуже не просто, адже людей багато, а ресурсу — мало.

Саме через це у 1823 році Верховний суд США сформулював так звану Доктрину відкриття (Discovery Doctrine), яку коротко й вульгарно можна сформулювати словами «хто перший встав — того і капці».

Відповідно до цієї Доктрини, право на землю отримує той уряд, чиї піддані відкрили цю територію. Це означало, що індіанці, які проживали на землях у Північній Америці, фактично позбавлялися прав на них, оскільки така земля вважалася «нічийною» на користь колоніальних та постколоніальних урядів. Звісно, впровадження даного закону здійснювалося колонізаторами в індіанському суспільстві за допомогою іншого ресурсу — вогнепальної зброї.

Чи вам це не нагадує ситуацію з соціальними мережами, сила яких так само впливає на такі «тубільські» суспільства, як наше?

Після того як для впровадження вищевказаної Доктрини в Північній Америці пожертвували кількома десятками тисяч життів, був ще Гомстед-акт (англ. Homestead Act), прийнятий за ініціативою Авраама Лінкольна у 1862 році. За великим рахунком, він також відображав принцип «хто перший встав — того і капці», але вже намагався впорядкувати його застосування. Тобто якщо ти хочеш землю, яка кимось зайнята, то ти вже не можеш його вбивати, щоб отримати землю собі. Дуже прогресивне законодавство, від якого нас відділяє всього 150 років історії.

Таким чином, ми бачимо, що держава здійснює впорядкування розподілу ресурсів. Й еволюція цієї діяльності «йде у фарватері» технологічних можливостей людства. Доки зброя робить одних людей сильнішими за інших, держава стає на бік сильніших. А коли вже пан Кольт зрівняв усіх у правах, треба якось вирішувати, бо через дурну стрілянину могли б і найдемократичнішу державу світу не збудувати.

Ресурс влади

Однак ресурс може бути не тільки матеріальним, але й технологічним. У XVI-XVII сторіччях Іспанія та Велика Британія увійшли в конкуренцію на морі. Одним із гострих протистоянь стала боротьба за панування на островах Карибського моря. Так-так, те саме, що ви бачили в популярній голлівудській сазі з Джонні Деппом у головній ролі. Жодної сили права — виключно право сили.

Через 150 років після того, як у 1509-му іспанці заклали на Ямайці своє перше поселення, острів захопили британці. Оскільки на морі панувало насильство та принципи «дикого заходу» то у губернаторів Ямайки, що підпорядковувалися Британській короні (тобто представників держави) не було іншого виходу, окрім як використати свої повноваження регулятора, щоби стати на бік сильнішого або переманити сильніших на свій бік.

Губернатори почали видавати так звані «каперські посвідчення» (англ. Letter of Marque). Цей документ означав, що в разі, якщо його власник грабує, вбиває і ґвалтує на морі інших людей, то робить він це виключно в інтересах Британської корони. Фактично це було прообразом приватних військових компаній. Так само ПВК Вагнера зараз здійснює воєнні злочини під прикриттям Кремля.

Аж у 1856 році сім європейських держав підписали так звану Паризьку декларацію, яка забороняла каперство. Однак вам буде цікаво дізнатися, що є одна країна, яка ту декларацію не тільки не підписувала, але й закріпила своє право видавати Letter of Marque у своїй конституції.

Ви, напевне, здогадалися, що це США. У статті 1 розділу 8 (Article 1, Section 8) Конституції США все ще закріплено право Конгресу не тільки оголошувати війну, але й видавати каперські свідоцтва приватним особам, які, в умовах оголошення воєнного стану, можуть здійснювати насильство по відношенню до ворога.

Звісно, в реальності таких документів більше ніхто не видає. Однак цікаво, що після терористичної атаки 11 вересня 2001 року сенатор від республіканців Рон Пол запропонував видавати той самий Letter of Marque для надання приватним особам права вбити Усаму бін Ладена або його посіпак із «Аль-Каїди».

Іншими словами, держава все ще використовує свої важелі, щоби перетягнути на свій бік тих, хто володіє ресурсом. За моїми даними, зараз у вузьких професійних колах розглядається можливість використання Letter of Marque у кіберпросторі. Наприклад, такий документ може надавати умовний дозвіл хакерам (приватним особам і організаціям) здійснювати атакуючу діяльність у кіберпросторі в інтересах держави, яка цей документ видає. Так, російські спецслужби користуються цим негласно вже кілька років, переманюючи на свою сторону талановитих хакерів.

Зокрема, така діяльність може вестися в умовах оголошеного воєнного стану. Або й без нього, оскільки суспільство досі не визначило критерії агресії в кіберпросторі. В цих питаннях намагається розібратися так званий Таллінський мануал — звіт, створений Центром НАТО з кібербезпеки, що в Талліні.

Свобода корпорацій

Як сказав Артем Біденко в рамках дискусії навколо блокування Facebook та Twitter акаунтів чинного президента США Дональда Трампа, «є велика різниця між тим, що роблять великі компанії та держави. Для компанії важливий комфорт її користувачів, хороші стосунки з державними інститутами, а також стабільність самої держави».

Однак, задовго до того, як Twitter заблокував акаунт Дональда Трампа, українська компанія “Ланет” реалізовувала ідентичні рішення в Україні. В кінці 2018-го, керівництво та бенефіціари «Ланету» прийняли рішення не продовжувати договір про надання послуг трансляції телеканалам NewsOne та «Наш». На їхню думку, положення договору між ними й телеканалами давали таку можливість. Звісно, медіаменеджери Тараса Козака (соратника Віктора Медведчука) та, відповідно, Андрія Портнова, під контролем яких перебували ці телеканали, стали звинувачувати компанію «Ланет» у наступі на свободу слова та політичному замовленні.

Увесь 2019 рік між виробниками контенту та провайдером точилися суди, які в результаті стали на бік NewsOne. Але правові підстави для повернення телеканалів в ефір уже вичерпалися. І тоді, на початку 2020 року, на засновника компанії «Ланет» Віктора Мазура було скоєно замах: у двір будинку невідомі кинули бойову гранату. Правоохоронці класифікували це як хуліганство.

Скоріше за все, така доля на Джека Дорсі, лідера компанії Twitter, не очікує. Хоча останнім часом США демонструє нам сюрпризи. Однак у тому місці, де застосування примусу і насильства, в тому числі і відбирання медіаресурсу, регламентовано нечітко, — там з’являються принципи «дикого заходу».

Напевне, в цих принципах також існує своя логіка і свої переваги. Однак діють вони, очевидно, виключно для тих, хто володіє силою і ресурсом. Що ж стосується держави, то вона, радше за все, буде прихильна до тих, хто цими ресурсами володіє. Наприклад, суди стали на бік Медведчука-Портнова.

Виходячи з викладеного, на мій погляд, питання про відмінності між правами і свободами держави й корпорацій сформульовано докорінно неправильно. Йдеться про регулювання суспільних відносин навколо розподілу найголовнішого, на даний момент, ресурсу — медіаресурсу.

Так, медіаресурс є насправді таким самим ресурсом, як і земля, як і зброя, як і фізична сила. Але процес регулювання суспільних відносин, який покладено на державу, завжди буде наздоганяти зміни в технологічному просторі.

Так, після винайдення радіо люди здійснювали зв’язок за його допомогою неконтрольовано, а висока швидкість отримання інформації надавала можливість на військову та фінансову перевагу. Більш технологічні учасники ринку отримували більше. А потім держави зафіксували «частотний ресурс» і створили такі органи як Національна комісія, що здійснює регулювання у сфері зв’язку та інформатизації.

Окрім того, з’явилися друковані видання й телеефір. І держави створили регуляторів на кшталт Ofcom або Національна рада з питань телебачення і радіомовлення.

Цифровий медіаресурс на даний момент не врегульовано, тож у цій царині діє право сильнішого. Трампа видалили з усіх соцмереж не тому що він постійно брехав та його заклики могли сприяти насильству, а тому що приватна компанія Twitter та її аналоги виявилися сильнішими за Трампа. А держава США, відповідно, стала на бік сильнішого, або ж перетягнула сильнішого на свій бік (вважайте як завгодно).

Як має працювати Центр протидії дезінформації?

Як віщує українська народна мудрість, «якщо не знаєш, що робити — створи державний орган для вирішення проблеми. А якщо знов не знаєш, що роботи, — ліквідуй державний орган». Приблизно так сталося з Міністерством інформаційної політики. Цей алгоритм повторюється регулярно та безвідмовно протягом історії державного будівництва нашої країни.

Тому я вирішив коротко поділитися своїми думками стосовно деталей чергового витку цієї народної мудрості, а саме — створення широко анонсованого Центру протидії дезінформації (далі — Центру).

Зазвичай державні органи створюються, щоб втілити якусь державну функцію. Тому слід спочатку визначитися із функціями Центру. Дискусії на тему «що таке дезінформація?» ведуться вже не один рік. Хоч мені і не подобається їх зміст і визначення, які пропонуються, — хто я такий, щоб сумніватися у багатомільйонних розробках американських та європейських think tank? Тому питання із сутністю дезінформації ми пропустимо і сконцентруємося на питаннях «що таке протидія?» і «що таке Центр?».

Що таке «протидія дезінформації»?

Якщо мислити логічно, то протидія легенді про «розп’ятого хлопчика» полягає у зміні ставлення аудиторії до цієї інформації на протилежне. Тобто, якщо споживач інформації вірив у фейк про «розп’ятого хлопчика», то після здійснення «протидії» він не вірить у нього, що має доводитись опитуваннями та соціологічними вимірюваннями.

Припустимо, що досягти такого ефекту теоретично можливо, хоча я би подискутував щодо спроможності змінювати так зване когнітивне упередження (cognitive bias) та щодо вартості ресурсів, які потрібно витратити як на створення віри у щось, так і на її подальше руйнування.

На мою думку, реактивна діяльність — переконувати аудиторію у зворотному від того, у що вона вірить, — це дуже дорого й малоефективно. Тим більше, що, здійснюючи таку діяльність, ми стикаємося з багатьма аспектами філософії та логіки, як-от сутність поняття «спростування». Одним із його виражень є «антитеза», що веде нас до тріади Гегеля, яка спрощено виглядає як єдність трьох аспектів «теза — антитеза — синтез».

Не хочеться заглиблюватися в гегельянство, але цілком логічно буде сказати, що після спростування фейк нікуди не дівається зі свідомості споживача інформації. Фейк і спростування разом утворюють синтез того, як людина бачить реальність. Українські дослідники часто у своїх постах на фейсбуку називають такий синтез «каша в голові». І вони є недалекими від істини.

Однак припустимо, що ми все ж таки будемо це робити за допомогою Центру. Будемо протидіяти тезам за допомогою антитез. Вони кажуть, що «розп’ятий хлопчик був», а ми — що «розп’ятого хлопчика не було». Припустимо також, що нас не дуже цікавить, що буде в результаті синтезу тези й антитези.

Так чи інакше, щоб досягти такого синтезу, необхідно, щоби споживач інформації спочатку отримав повідомлення про антитезу. І це повідомлення має бути поширене настільки ж потужно, як і теза (фейк). Іншими словами, «протидія дезінформації» полягає в тому, щоб спростування фейку було донесено до споживача інформації, а не просто створене й опубліковане на державній онлайн-сторінці, яку ніхто не читає. А отже «протидія дезінформації» — це більше про комунікації, ніж про «викриття фейків».

Таким чином, справжньою метою «протидії дезінформації» є комунікація спростування до споживача.

Що таке «Центр»?

Знову ж таки, за банальною логікою, «Центр» знаходиться всередині чогось, будучи точкою перетину, рівновіддаленою від усіх кінців. Тому, логічно буде спочатку описати всю діяльність із «протидії дезінформації» вповні, щоби після цього знайти її «Центр».

З моєї точки зору, «протидія дезінформації» є управлінським процесом, який має свої стадії, зв’язки, виконавців, продукт та його споживачів. Мій досвід свідчить, що процес протидії дезінформації складається з наступних ланок:

1. детекція,
2. верифікація,
3. управлінське рішення,
4. створення контенту,
5. комунікація контенту.

Детекція — це отримання первинних даних щодо поширення неправдивої інформації у світовому інформаційному просторі. Під інформаційним простором ми маємо на увазі всю сукупність вебсторінок, телепрограм, газет та інших носіїв інформації в усьому світі, включно з чутками, які передаються з вуст у вуста.

Треба звернути увагу, що мова саме про інформаційний простір усього світу, а не тільки України, оскільки часто найпотужніші інформаційні атаки здійснюються проти інтересів МЗС України та ринкових позицій українського оборонно-промислового комплексу за кордоном.

Функція детекції частіше за все здійснюється за допомогою медіамоніторингу. На державному рівні жодних документів стосовно стандартизації процесу медіамоніторингу та визначення стандартів його продуктів просто немає. В той же час, щонайменше 70 % державних структур в Україні так чи інакше залишаються замовниками послуг з медіамоніторингу.

На мій погляд, це тотально контрпродуктивна державна діяльність, яка тягне з бюджету гроші, практично нічого не даючи натомість. Є технологія, яка може бути використана державою для якісного виконання цього завдання, але це тема для іншої публікації.

Водночас, функцію «детекції» чудово і професійно виконують громадські організації фактчекерів (Stopfake, VoxCheck, Texty.org.ua, УКМЦ, «Детектор медіа» і т. д.), які мають відповідні ресурси міжнародних донорів, довіру міжнародних платформ (типу Facebook), внутрішні процедури та багато чудових експертів — знавців своєї справи.

В період перебування на посаді заступника міністра інформаційної політики щотижня мені надходило близько 1000 сторінок абсолютно різноманітних моніторингів. Це називається «ddos-атака інформацією».

В результаті механізм опрацювання інформації захлинається під її валом. Саме в цьому й полягає одна з основних проблем у створенні всіляких «Центрів» — не можна осягнути неосяжне. В іншому разі, вже на першій стадії «Центр» зламається.

Функція детекції повинна обмежувати кількість повідомлень для опрацювання тим обсягом, який дозволить зробити результат. Цей обсяг вимірюється одиницями. Частіше за все — це одна історія в день, не більше. А тепер подумайте, скільки фейків розповсюджується щодня.

Верифікація — це перевірка інформації отриманої після детекції на відповідність реальності та віднайдення спотворень, чи відвертої брехні. Якщо ви дивилися мій онлайн-відеокурс, то знаєте, що це не така вже і складна діяльність, однак, тим не менше, вона потребує повного занурення в тему.

Іншими словами, фактчекінг — це професія зі своїми стандартами, процедурами, таємницями і майстерністю. Попри легенду про те, що всіх українців можна зробити критично мислячими і медіаграмотними (плюс СВАТИзація всієї країни), не від кожного можна очікувати ефективного фактчекінгу.

Однак, на щастя, у світі існує більше 170 організацій фактчекерів, кожна з яких має свій досвід і свій архів зроблених спростувань фейків. Досвід показує, що нові теми і наративи, які використовуються з маніпулятивною метою спецслужбами та пропагандистами, з’являються не часто.

Цю тезу колектив Міністерства інформаційної політики України довів у «Білій книзі спеціальних інформаційних операцій проти України», де викладено 10 з 35 (+/- 2) наративів кремлівської пропаганди, з якими ми боролися декілька років. За суттю своєю вони не змінюються кардинально. Іншими словами, не треба вигадувати велосипед — вже все є.

На щастя, є база даних, де зібрана вся інформація з усіх сайтів фактчекерів — це база даних компанії SemanticForce. Її представники кажуть, що вони збирають дані з сайтів фактчекерів, оновлюючи базу даних фейків та їх спростувань щоденно. Насправді, це не так складно, але не дешево.

Таким чином, для виконання функції верифікації необхідно автоматизувати процес і звернутися до вже наявних масивів даних, щоб швидко отримувати наявну інформацію.

Іншим обов’язковим аспектом верифікації є оперативний контакт з іншими відомствами та міністерствами для отримання об’єктивних відомостей, щодо ситуації на місцях. Наприклад, підтвердження цитати того чи іншого посадовця, якщо вона була перекручена чи подана без контексту в медіа.

Для цього співробітник «Центру» повинен мати право звертатися до будь-якої пресслужби в країні, щоб максимально оперативно отримати якісну відповідь. А це означає, що адміністративна вага такої людини має бути достатньо великою. Більше того, в разі виникнення непорозумінь, йому повинна допомагати «важка артилерія» в особі міністра чи навіть прем’єра.

«Управлінське рішення», в першу чергу, дає відповідь на питання, чи буде офіційний орган держави виступати з офіційною заявою, спростуванням, або іншим повідомленням в контексті фейкової інформації?

Треба нарешті усвідомити, що не на кожен фейк потрібно реагувати. І не завжди можна реагувати спростуванням. Більше того, спростування є вкрай поганою реакцією для державного органу в більшості випадків, в зв’язку з низьким рівнем довіри до держави загалом. Тому «управлінське рішення», яке може бути основним продуктом «Центру», — це відповідь на питання «чи ми реагуємо, і якщо реагуємо, то як?».

Відповідь на це питання також можна дати виключно у співпраці з конкретним органом державної влади, який несе безпосередню відповідальність за ту сферу, про яку йдеться у поширеному фейку. Так, «Центр» не зможе спростувати інформацію про фейкові обстріли з боку української армії, без безпосереднього контакту зі штабом ООС.

Створення контенту — дуже просто для розуміння і дуже складно у реалізації. Ця стадія означає те, що всередині «Центру» має працювати невеличке рекламно-креативне агентство, яке буде створювати картинки, мемаси, демотиватори, колажі, відео, мультфільми, інфографіку, тексти і все інше, для однієї-єдиної мети: якісно і потужно доносити інформацію офіційних державних органів.

Власне, за моїми даними, в різних органах держави, в тому числі й у правоохоронних, вже працюють подібні команди. Тож нічого нового і екзотичного в цьому немає. Аліна Фролова та Іветта Делікатна — радниці міністра Юрія Стеця — пропонували уряду створити таке ще за часів Яценюка.

Комунікація контенту — найголовніша, як ми раніше вияснили, функція, яку має виконувати не «Центр», а кожне профільне міністерство за підтримки «Центру». Іншими словами, «Центр» розвінчує фейк і готує контент, шукає шляхи, як краще донести інформацію до споживача, спілкується з аналітиками та виконавцями. А пресслужба відповідного міністерства чи відомства самостійно організовує активності (пресреліз, пост у фейсбуку або короткий пресбрифінг із визначених питань), щоб донести інформацію. Тільки таким чином «Центр» стане «Центром». Тільки так він знаходитиметься у середині бізнес-процесу, який буде мати на меті досягнення конкретних результатів.

Без участі усіх органів виконавчої влади у здійсненні кризових комунікацій, ефективність «Центру» буде невисокою.

Краще система без «Центру», ніж «Центр» без системи

Виключно моя порада сучасним державотворцям — взагалі уникати слова «центр» у назвах організацій, які мають на меті якісь конкретні результати. Наприклад, колишній міністр оборони Андрій Загороднюк створив «Центр оборонних стратегій». Рябошапка, Клімкін та Данилюк створили «Центр стійкості та розвитку держави»…

Логіка говорить про те, що якщо скрізь будуть центри, то не залишиться того, центром чого саме вони є. Якщо в державі так і немає системи кризових комунікацій, то центр нічого й залишиться нічим.

В чому вимірюється протидія дезінформації?

Міністерством інформаційної політики України у 2019-му році розроблено “Концепцію інтегрованої системи оцінки інформаційних загроз та реагування на них”. Ця Концепція мала бути затверджена Кабінетом Міністрів України та стати фундаментом для функціонування системи кризових комунікацій в урядовій сфері.

Єдиною і дуже простою метою функціонування системи кризових комунікацій на державному рівні є скорочення часу, який минає від моменту настання кризового явища (в тому числі і масового поширення фейкової інформації, яка може загрожувати урядовим планам), до моменту, коли урядові структури виходять в український інформаційний простір зі своєю реакцією чи комунікацією, яка представляє точки зору держави.

Щоб ефективно протидіяти дезінформації, потрібно, щоб між поширенням фейку і оприлюдненням позиції держави пройшло якомога менше часу. Заміри, які я проводив самотужки влітку 2014 року, у розпалі інформаційної війни, показували час реагування на рівні 7–9 годин. Вже у жовтні 2018 року, коли відбулися вибухи на складах боєприпасів у Ічні, цей проміжок часу скоротився до 3-ох годин. О 3-й годині ночі стало відомо про надзвичайну ситуацію, а вже о 6-й ранку спікери Генерального Штабу ЗСУ готові були говорити в ранкових ефірах телеканалів (щоправда, не усі телеканали цим користувалися).

Таким чином, ідеальним показником роботи системи протидії дезінформації можна вважати 90-хвилинний проміжок (gap) між поширенням фейку і реагуванням на нього. Звичайно, такий показник є цілком віртуальною величиною, оскільки не завжди зрозуміло, в який саме момент потрібно вмикати секундомір? Однак, з філософської точки зору, саме час є найголовнішим ресурсом у протистоянні інформаційним атакам. Все буде залежати від того, хто перший зможе зайняти місце у свідомості споживача інформації зі своїми меседжами.

Система раннього попередження

У грудні 2018 року в Європейському Парламенті був представлений План дій щодо протидії дезінформації (Action Plan against Disinformation (JOIN(2018)0036). Однією з ключових частин цього плану була Система раннього попередження (Rapid Alert System (RAS). Про цю систему раннього попередження було написано і сказано дуже багато. Керівник стратегічних комунікацій European External Action Service Лутц Гьольнер говорив про те, що RAS використовується для повідомлення зацікавлених осіб про нові дезінформаційні кампанії, спрямовані на шкоду якимось європейським суб’єктам. За замислом розробників, RAS повинна була координувати обмін інформацією між тими, хто виявляє фейки і тими, хто, нібито, їм протистоїть.

У якості заступника міністра, який відповідає за роботу в сфері стратегічних комунікацій, я відвідував наших колег у Брюсселі та, серед іншого, вів перемовини з представниками EEAS East Stratcom Task Force, в ході яких неодноразово просив їх поділитися інформацією про те, хто саме є реципієнтом даних RAS, і які результати обміну інформацією можна помацати.

Однак, жодного разу, за весь час роботи RAS, брюсельські бюрократи так і не представили жодних даних про які-небудь видимі результати роботи цієї європейської “вундервафлі”.

Тим не менш, на мою скромну думку, з концептуальної точки зору обраний адміністративний підхід був дуже правильний. Я сам вперше стикнувся з управлінськими концепціями раннього попередження, коли вивчав сучасні світові тенденції застосування конкурентної розвідки в бізнесі, отримуючи другу вищу освіту. Теоретичні розробки систем раннього попередження прийшли в бізнес зі сфери спецслужб та сектору оборони. Вони мали сигналізувати особам, що приймають рішення, про ризики і загрози.

Так чи інакше — головним завданням системи RAS було, є і буде скорочення часу між виникненням загрози і прийняттям управлінського рішення. Ця сама теорія говорить, що, якщо управлінське рішення не приймається і не втілюється, то немає сенсу витрачати гроші на забезпечення раннього попередження про загрозу.

Кроки подолання проблеми

Концепція пропонувала наступні кроки вирішення проблеми дезінформації:

1. розробка і застосування стандартів і процедур медіа-моніторингу, яке могло б впорядкувати процесс виявлення (детекції) інформаційних загроз. А також стандартизація процесу оцінки загроз, розробки та прийняття управлінських рішень про реагування. Простими словами — як обирати, за чим ми спостерігаємо, та на що і як ми реагуємо;

2. розробка норм і правил міжвідомчої координації для оцінки ситуації та реагування. По суті, це створення британських COBR (Cabinet Office Briefing Rooms). Для тих, хто знайомий з галуззю — цей формат дуже зрозумілий;

3. централізація процесів детекції (виявлення) і оцінювання загроз на базі ДП “Центр захисту інформаційного простору”, яке підпорядковувалося Міністерству інформаційної політики, а нині підпорядковується Міністерству культури. Це означає, що уся діяльність по медіа-моніторингу з метою детекції загроз мала бути сконцентрована в одному місці;

4. максимальна автоматизація детекції інформаційних загроз і фейків та скорочення витрат на це;

5. залучення громадських об’єднань та приватного сектору.

Саме система раннього попередження та інструменти боротьби з computational propaganda повинні застосовувати засоби комп’ютерної автоматизації виявлення та оцінки фейків.

Класична детекція

Найбільшою проблемою раннього виявлення фейків є те, що ми не завжди знаємо, що саме виявляти? Про що сьогодні пропагандисти будуть писати? Так, наприклад, ніхто не міг завчасно собі уявити, що офіційний Київ буде поставлений перед необхідністю спростовувати історію про те, що коронавірус був, начебто, розроблений у американських біологічних лабораторіях на території України.

Нагадаю, що автоматична детекція глобально потрібна для досягнення головної цілі — скорочення часу між розповсюдженням фейку і урядовим реагуванням на нього.

Однак сучасні моніторингові системи, які покликані автоматизувати детекцію, працюють на основі виявлення певних ключових слів. Тобто, таким чином, щоб вчасно вловити фейк про американські біолабораторії, ми повинні були б завчасно дати завдання моніторити повідомлення саме щодо біолабораторій. Але якщо ми не могли передбачити появу цієї нісенітниці, то не могли і сформулювати задачу відповідним чином!…

Якби ми просто поставили задачу моніторити усе, що пов’язане з коронавірусом, то ми були б тут же завалені величезними обсягами зібраних даних по цьому ключовому слову. Час на опрацювання призвів би до нівелювання задачі раннього виявлення.

Іншими словами, детекція загроз за допомогою ключових слів — не працює з двох головних причин: по-перше, ми не завжди точно знаємо, що саме шукаємо; по-друге, інформаційного сміття настільки багато, що ми загрузнемо і потонемо в ньому.

Щоб подолати цю проблему, існує два можливих шляхи. Перший ґрунтується на гіпотезі про те, що російська пропаганда і дезінформація позбавлена фантазії і атакує в інформаційному просторі одні й ті самі речі. Тому, для вловлювання інфозагроз ми можемо моніторити не увесь інформаційний простір, а певні теми і узагальнені наративи.

Саме для цього Міністерство інформаційної політики видало “Білу книгу спеціальних інформаційних операцій”, в якій було описано 10 з 35 виявлених гранд-наративів, що використовувалися для атак на український інфопростір. Це означало, що для ранньої детекції атак ми могли створити 35–60 комплектів ключових слів, які б описували основні атакуючі наративи.

Майже те саме зробили у Моніторинговому центрі Збройних сил Литви, який ми відвідали у 2018 році за допомогою партнерів з НАТО. З метою вирішення проблеми охопити неохопне, литовські колеги створили матрицю загроз, до якої увійшли теми, які вони моніторять, та об’єкти, які вони захищають. Наприклад, репутація Збройних Сил серед цивільного населення. Або стратегічні рішення прем’єр-міністра. Така матриця загроз по суті являла собою технічне завдання на здійснення прицільного медіа-моніторингу.

Другим способом вирішення проблеми є повна відмова від ключових слів взагалі, оскільки такий підхід все одно впирається в необхідність давати оцінку детектованим повідомленням. Якщо налаштування зробити занадто точними — можна упустити щось важливе. Якщо згрібати усе — ні в кого не вистачить сил на ретельний аналіз результатів моніторингу.

Детекція ad hoc

Емпірично доведено, що інформаційна картина дня включає в себе від 4-ох до 9-ти сюжетів. Саме таку кількість людина, в залежності від освіти та критичного мислення, може утримувати у свідомості. Саме стільки важливих сюжетів потрапить у підсумковий випуск новин. Саме стільки тем, можливо, будуть обговорювати на найближчому телевізійному ток-шоу.

Іншими словами, інфополе країни, вірогідно, не буде виходити за певні щоденні рамки. Єдиною проблемою є те, що ми не знаємо, якими будуть ці 4–9 сюжетів. А отже, ключові слова тут безсилі.

Однак, усі головні сюжети дня об’єднує одна-єдина властивість, яку можна визначити у цифрах — це повторюваність. Якщо люди про це говорять — це буде на телевізорі. Якщо нікому тема не цікава, то який сенс її обговорювати, навіть якщо це відвертий фейк? Загальна кількість вебсайтів, які формують інформаційну картину дня через покриття більшої частини української аудиторії, обчислюється кількома сотнями (до 1000).

Їх також можна сегментувати на сміттярки та мейнстрім, але не це головне. Крім вебсайтів, у соціальних мережах Facebook, Instagram, Telegram, Tok-Tok присутні близько 1000 лідерів громадської думки, які, по суті, також формують інформаційну картину дня через свої пости.

Іншими словами, нас з вами цікавить не увесь інтернет, а близько 2000 джерел, які генерують біля 200 000 текстових повідомлень щодня. Для сучасних потужностей комп’ютерної автоматизації цей масив інформації, практично, ніщо. Однак, нас цікавить навіть не він, а слова і фрази, які отримали найбільше зростання кількості повторень за короткий період часу.

Причому потрібен саме не статистичний показник — скільки повторень гіпотетичних слів “американські біолабораторії” в українських джерелах з’явилось за останні 6 годин?

Нам потрібен динамічний показник — на скільки повторюваність гіпотетичних слів “американські біолабораторії” в українських джерелах за останні 60 хвилин збільшилась ніж за попередні 60 хвилин.

Це є нелегкою задачею, оскільки, щоб дати відповідь на це питання, програмний комплекс повинен проаналізувати усю зібрану текстову інформацію в режимі реального часу, визначити в текстах семантичні об’єкти і змістовні словосполучення, а також порівняти їх частотність між собою і візуалізувати ранжування за кількістю повторень.

Однак, якщо ця задача буде виконана, то оператор такої моніторингової системи зможе визначати і оцінювати трендові тематики, які можуть увійти до інформаційної картини дня, з затримкою у 60 хвилин. Таким чином, задача детекції без завчасного визначення ключових слів зможе бути вирішена. А слідом за нею може додатися і робота по зображенням

Доктрина, Стратегія, Центр… та інші страшні слова інформаційної безпеки

У 2014 році, працюючи в Інформаційно-аналітичному центрі РНБО, який, серед іншого, розвінчував фейки російської пропаганди, я написав «Передмову до доктрини інформаційної безпеки України», яка була опублікована на сайті Центру 17 жовтня 2014 року.

Безпека інформаційного простору повинна ґрунтуватися в першу чергу на його системному і стабільному розвитку. Чому нормативно-правове регулювання не спроможне вирішити проблеми і виклики, які постали перед Україною. Та чому відповідальність за розвиток інформаційного простору повинна лежати не на одному державному органі, а на кожному громадянинові країни.

З того часу моя візія не змінилася. У березні 2015 року новопризначений міністр інформаційної політики Юрій Стець утворив експертну раду при міністерстві, колективу якої було поставлено завдання створити драфт Доктрини інформаційної безпеки України. Завдання було не з легких, хоча б тому, що необхідно було розглянути і проаналізувати десятки пропозицій та вже підготовлених документів про протидію російській інформаційній агресії, які були напрацьовані за 2014 рік.

Проблема була ще й у тому, що після судових рішень про блокування російських телеканалів на території України у 2014 році негативна реакція деяких наших західних партнерів стосовно недопустимості потенційних загроз свободі слова (а отже і свободі російських пропагандистів брехати) досягла свого апогею.

Фактично це змушувало офіційний Київ битися з інформаційною агресією Кремля зі зв’язаними руками. Це вже у 2020 році блокування акаунтів у соцмережах та видалення російських телеканалів із національного інфопростору стало звичною практикою для країн Євросоюзу та США. Але саме Україна була першою на цьому нелегкому шляху.

На перших засіданнях Експертної ради при Міністерстві інформаційної політики України я запропонував окремі тези своєї візії: безпека інформаційного простору може бути досягнута виключно побудовою стійкості вітчизняної медійно-когнітивної сфери. Органи безпеки та оборони не в змозі це забезпечити, оскільки для цього необхідне постійне проактивне створення й поширення контенту, в тому числі цінностного характеру.

У процесі жорсткої дискусії до змісту документа додалися такі новели як «стратегічний наратив», «інтегрована система оцінки інформаційних загроз та оперативного реагування на них» (прообраз Центру протидії дезінформації), «побудова системи стратегічних комунікацій» та інші.

Після фіналізації драфту документ пройшов близько 10 публічних обговорень різними спільнотами від Маріуполя до Ужгорода. А потім, після внесення коректив, був направлений на узгодження до інших органів влади. В тому числі й органів сектору безпеки і оборони.

На етапі узгоджень у тексті з’явився ряд положень, які не стовідсотково відповідали початковим ідеям експертної ради. Так, наприклад, визначення терміна «стратегічний наратив» (яке, до речі, запропонував Георгій Почепцов), на мій погляд, було спотворене. Однак необхідно визнати, що державні документи є продуктом компромісу. Не дослухатися до колег з РНБО та СБУ було не можна. Тому в лютому 2017 року президент Петро Порошенко своїм указом ввів у дію остаточний варіант Доктрини.

Координацію її виконання було покладено на Міністерство інформаційної політики України, а для контролю цього виконання, з огляду на мою участь у розробці документа, мені було запропоновано посаду заступника міністра. Наступні два роки органи державної влади, задіяні в імплементації положень Доктрини, регулярно звітували Міністерству інформаційної політики, яке готувало узагальнений звіт про виконання документу для голови уряду.

На сьогодні функція імплементації Доктрини лежить на Міністерстві культури та інформаційної політики (МКІП), оскільки, згідно з відповідною постановою КМУ, воно було утворене шляхом реорганізації Міністерства інформаційної політики (МІП). А отже МКІП є правонаступником МІП. Наскільки мені відомо, з моменту реорганізації процес звітування про імплементацію Доктрини припинено. Натомість здійснюється розробка Стратегії інформаційної безпеки України.

З моєї точки зору, сам факт того, що стратегічний безпековий документ верхнього рівня в інформаційній сфері розробляється цивільним органом влади (МКІП), а не органами сектору безпеки і оборони, є абсолютно правильним і логічним кроком. Інформаційна війна з Кремлем довела, що питання свободи слова, розвитку і створення контенту, оздоровлення медійного та журналістського середовища є пріоритетними саме для забезпечення безпеки. Однак усі ці завдання лиш тільки опосередковано відносяться до органів сектору безпеки і оборони.

Політичне рішення про об’єднання культури з інформаційною політикою також, на мій погляд, має під собою логічне підґрунтя. Оскільки таким чином гуманітарна сфера діяльності держави централізується та вертикально інтегрується.

Зворотне відділення теми спорту, з моєї точки зору, було помилкою. Однак, напевно, ми ще довго будемо перебувати під впливом радянської парадигми гонитви за олімпійськими медалями та рекордами замість тотального оздоровлення нації обов’язковими ранковими зарядками, які б могли, в тому числі, знизити споживання тютюну, алкоголю і холестерину. Адже не коронавірус, а серцево-судинні захворювання вбивають щороку найбільшу кількість українців.

Так чи інакше, а розробка нової Стратегії інформаційної безпеки — це ще один шанс «перезібрати» конструктор інструментарію побудови стійкості українського інформаційного простору і його опірності до будь-яких зовнішніх впливів.

Сама концепція постійної й тотальної боротьби з дезінформацією вже вичерпала себе. Натомість з’явилися й поволі розвиваються концепти медіаграмотності та національної стійкості. Так, голова РНБО Олексій Данілов ще в листопаді 2020 року обіцяв, що в Україні з’явиться Національний центр координації стійкості. Щоправда Клімкін, Рябошапка і Данилюк випередили його, заявивши про створення свого «Центру стійкості і розвитку держави». А президент Зеленський створив Центр протидії дезінформації замість Центру стійкості.

Постійне обговорення «боротьби» і «протидії» занурює нас у психологічно дискомфортний стан щоденної необхідності опору чомусь поганому. Цей підхід повноцінно реалізований у Російській Федерації, де низький рівень життя пояснюється громадянам «проіскамі мірового імпєріалізма і госдєпа». В Україні ця пропагандистська ідея реалізована у вигляді наративу про «зовнішнє управління».

Концепція «боротьби» з дезінформацією, замість конструктивної і позитивістської розбудови власного добробуту у медіасфері, спонукає нас до витрачання своїх зусиль на вивчення і класифікацію негативного феномену. Навколо цього ми будуємо своє життя. Відповідно, ми змушені витрачати менше зусиль на розвиток власних стратегій, борючись з чужими. Особисто мені це нагадує діяльність загальновідомих героїв українського класика Леся Подерв’янського — Соломона Самсоновича і Африкана Свиридовича.

Замість того, щоб концентруватися на реактивній діяльності, Стратегія інформаційної безпеки має будуватися навколо таких категорій як «стратегічний наратив». Під час своєї роботи на посаді заступника міністра інформаційної політики я почав діяльність у цій чутливій сфері. Нещодавно Рена Марутян, доцентка кафедри євроінтеграції, глобалістики та управління національною безпекою НАДУ, у програмі «Є сенс» ще детальніше розказала про таку діяльність та її важливість.

Той факт, що ключовий державний орган у цій сфері — МКІП — об’єднує і культуру, й інформаційну політику, є дуже позитивним чинником для того, щоб нарешті реалізувати це складне й чутливе завдання.

Ще одним масштабним завданням, виконання якого фактично припинилося в момент приходу «зеленої влади», є формування й розбудова системи стратегічних комунікацій. Саме цей чинник повинен бути наріжним каменем нової Стратегії інформаційної безпеки.

Реформа урядових комунікацій почалася за прем’єрства Яценюка. Найбільші ресурси в цю діяльність інвестувало Посольство Великої Британії в Україні. Відповідно, більшість комунікаторів, які працювали над реформою (Лариса Шустенко, Іветта Делікатна, Аліна Фролова, Олексій Харченко, Ірина Золотаревич, Роксолана Стадник) багато в чому імплементували саме британську модель урядових комунікацій або її елементи.

Можна довго дискутувати про можливість використання в українських реаліях британського досвіду, і це також може бути предметом обговорення навколо формування Стратегії інформаційної безпеки. Однак ефективність британської моделі заперечувати дуже важко.

В ході мого візиту до будинку британського уряду, славнозвісного «Number 10», який відбувся за підтримки Посольства Великої Британії та особисто Олексія Курки, мені вдалося поспілкуватися з Алексом Ейкеном, якого, по суті, можна назвати «царем британських комунікацій».

Саме він очолює весь комунікаційний апарат британського прем’єр-міністра та всього уряду. Можу сказати, що це абсолютно виняткова людина, яка справляє неймовірне враження своїм досвідом, інстинктами та внутрішньою дисципліною. Завдяки саме таким чиновникам, як він, британська машина комунікацій працює як годинник. Але для нас це не є недосяжною висотою. Ми можемо навіть краще…

Нарешті, ще одним аспектом Стратегії інформаційної безпеки має бути питання розвитку публічної дипломатії та просування бренду України у світі. Я неймовірно тішуся з того, що основою для айдентики форуму «Україна 30» став бренд Ukraine Now, розробку та затвердження якого адміністрував Артем Біденко.

На мій погляд, дуже добрим і позитивним є те, що анонсований Володимиром Зеленським «перезапуск бренду України» не відбувся, а прийнято рішення використовувати готову айдентику, яка вже добре вкорінилася в українському інформаційному просторі. Тепер нашим головним завданням є змістовне наповнення бренду для зовнішніх цільових аудиторій за кордоном. У цій царині особливо важливим є нормальне виконання Закону України «Про систему іномовлення України», який на сьогодні фактично порушується. Адже ходять уперті чутки про повне згортання англомовної редакції телеканалу UATV.

Не в останню чергу слід надалі обговорювати й реалізовувати інвестування державних коштів у присутність України (та реклами про неї) в закордонних медіа та співпрацю українських дипломатичних установ і «Українського інституту» з українською діаспорою за кордоном.

Матриця загроз інформаційної сфери

Сфера стратегічних комунікацій України повинна припинити безадресно «боротися» з дезінформацією і почати ефективно комунікувати з цільовими аудиторіями. Концепція просто «боротьби/протидії» ось уже восьмий рік заважає нам побачити найважливіші речі.

На першому слайді презентації Міжнародного центру протидії дезінформації серед інших цілей були вказані «протидія спеціальним інформаційним операціям (СІО) держави-агресора», а також «створення інтегрованої системи оцінки інформаційних загроз та оперативного реагування на них». Обидві фрази узяті з Доктрини інформаційної безпеки України, затвердженої рішенням РНБО від 29 грудня 2016 року, до розробки якої причетний ваш покірний слуга.

Створення інтегрованої системи оцінки інформаційних загроз та оперативного реагування на них було одним із перших пріоритетів забезпечення інформаційної безпеки.

Щоб виконати це завдання, моя команда на базі Міністерства інформаційної політики України впродовж 2018 року розробила низку важливих документів, які так і не побачили світ у зв’язку з воєнним станом та виборами нового президента.

Одним із таких документів була “Концепція інтегрованої системи оцінки та моніторингу інформаційних загроз та оперативного реагування на них” (або ІСОМІЗОР), текст проєкту якої ви можете прочитати тут.

Польові дослідження інформаційних загроз

Протягом 2017–2018 років ми вивчили тонкощі роботи провідних систем моніторингу текстового контенту онлайн як в Україні, так і за кордоном. Окрім того, багато знайомилися з аналогічними платформами, які використовуються нашими ворогами у Адміністрації президента Росії, — «Катюша», «Інцидент», «Avalanche», «Медіалогія» та інші. Також важливо зрозуміти, яким чином вибудовує логіку інформаційної роботи наш ворог.

В результаті ми зрозуміли, що жодна з вітчизняних платформ не задовольняє наших вимог та не виконує ті завдання, які ми сформулювали в рамках реформи кризових комунікацій. Усі моніторингові інструменти базуються на завчасному описі загрози за допомогою ключових слів. Тобто спочатку ти описуєш загрозу, а потім роботи шукають її для тебе і повідомляють, якщо знайдуть.

Однак це не працює, якщо ти точно не знаєш, яка саме загроза на тебе чекає. Грубо кажучи, доки фейк про нібито підірваного українським беспілотником хлопчика не з’явився на топових виданнях — ми про нього не здогадувались і не могли отримати від оперативного автоматизованого моніторингу. Хоча в теорії це можливо — на практиці постійний вал інформації не дозволив би його «вловити» раніше за потрапляння у великі аудиторії. Тому ми розробили окреме технічне завдання для напрацювання програмного комплексу, який би мав забезпечити виправлення проблем, із якими нам довелося зіткнутися.

Загалом на розробку програмних продуктів у галузі моніторингу інформаційного простору з українського бюджету, за моїми суб’єктивними підрахунками, було витрачено близько 170 мільйонів гривень за останні сім років. Ще кількасот мільйонів гривень було витрачено різними державними органами від Кабміну до облдержадміністрацій на закупівлю послуг із моніторингу медіапростору в комерційних постачальників.

На жаль, попри мої особисті прохання, окремі органи національної безпеки України так і не поділилися своїми напрацюваннями, оскільки «вони ж усі таємні». Найщільніша співпраця склалася із Ситуаційним центром МЗС, який, на мою думку, був найпрофесійнішим у сфері органів виконавчої влади з точки зору процедур та аналізу загроз. Хоча ніякого спеціального програмного забезпечення там встановлено не було. Усе залежало від ставлення людей до роботи та від управлінської майстерності команди Клімкіна.

Саме за їхнім прикладом ми тестували різні формати процедур реагування у період оголошення воєнного стану в десяти областях України у грудні 2018-го.

Так чи інакше, завданням було «надягти» максимально оперативну автоматизовану цифрову систему детекції проблем в інфопросторі, на негнучкий, іржавий і подекуди совковий апарат виконавчої влади в Україні. Плюс зробити його максимально централізованим сервісом обслуговування пресслужб та комунікаційних підрозділів усіх держорганів.

Для цього на власних серверах планувалося розгортання платформ для оперативного збору та опрацювання інформаційних повідомлень, їх автоматичної кластеризації й тегування. А також створення операціоналізованого словника зі шкалою часу та автоматизації створення лінгвістичної шкали.

Система мала застосувати графи для автоматичного опрацювання великих масивів даних у режимі, наближеному до реального часу, й порівнювати їх з історичними даними. Виявляти патерни, спільні характеристики в повідомленнях, авторах, групах авторів. Оцінювати оригінальність та повторюваність (у тому числі рерайту) фрагментів текстів. Створювати автоматичні реферати (довідки) про інформаційні події на основі повідомлень.

Нова система повинна була мати вбудований алгоритм визначення «маркерних» інформаційних подій (повідомлень про події) відносно всього масиву повідомлень, які мають особливий характер, — іншими словами, будувати сюжети про події в режимі реального часу. Це була частково наукова, частково управлінська робота з великою кількістю зустрічей, яка завжди залишалася за кулісами діяльності міністерства.

Матриця загроз

Раз по раз ми спільно приходили до висновку, що нам не треба моніторити все. По-перше, на «все» не вистачить ні сил, ні грошей. По-друге, «все» буде відволікати від «головного».

Головним критерієм оцінки загрози в інформаційній сфері для нас була й залишається «повторюваність повідомлення». Якщо історію про «підірваного хлопчика» розповіли декілька тисяч разів на тих медіамайданчиках, які ми визначаємо як важливі, то мені навіть все одно — фейк це чи не фейк.

Якщо якась історія поширюється так інтенсивно, то державні комунікації повинні з нею працювати. Не факт, що ми виявили саме «загрозу», оскільки якщо ми виявили поширення історії достатньо рано, щоби сформувати свій наратив про цю історію, — то вона із «загрози» перетворюється на нашу «можливість».

Головною метою ІСОМІЗОР ми визначили скорочення відрізку часу між моментом появи інформації в публічному доступі, моментом її детекції системою та моментом прийняття рішення про необхідність державної комунікації з цього питання. В ідеальному світі рішення про необхідність реагування мало бути прийняте впродовж 120‒150 хвилин після розгону певної «новини», що була сприйнята нами як загрозлива.

Та навіть такий простий алгоритм потребує впорядкування, кластеризації та пріоритезації в реагуванні. Для цього ми планували використати модель, котру побачили в ситуаційному центрі Збройних сил Литви, до якого приїжджали обмінюватися досвідом.

Для кластеризації й аналізу зібраної інформації литовські вояки використовують складну систему критеріїв, яку ми використали за основу для розробки власної «матриці загроз». Весь масив зібраних повідомлень поділяється на теми за «контентними» ознаками. Тем не може бути більше шести-семи, оскільки для обслуговування кожної з них потрібна, щонайменше, окрема людина. До таких тем може бути віднесено:

• війна та окупація;
• історія;
• культура (мова);
• дії та реформи держави;
• міжнародні відносини України

Кожна тема складається із загальних дворівневих наративів. У «Білій книзі спеціальних інформаційних операцій проти України» запропонована система дворівневих наративів у вигляді серіалів та сезонів. Серіали — це загальні наративи російської пропаганди, яких ми нараховуємо до 40 штук. Сезони — це піднаративи, комплекси різних неправдивих повідомлень одного вузького спрямування. Ну, і, нарешті, самі меседжі — тобто, власне, неправдиві повідомлення.

Крім комплексу тем, наративів та меседжів, для матриці загроз наші литовські партнери використовували ще й іншу класифікацію, яка допомагала виявити відповідальних за конкретний сегмент комунікацій. Це — об’єкти та мішені (слово «мішень» я використовую як переклад з англ. target, оскільки в українській мові слово «ціль» буде вносити плутанину).

Об’єктами є конкретні державні політики (у сенсі policies) та програмні документи. Так, наприклад, передвиборча програма президента, яка, по суті, є «дорожньою картою» його президентства, може бути об’єктом атак. А сам президент або його дружина чи інші найближчі люди, як-от керівник офісу, відповідно, можуть бути мішенями російської пропаганди.

Об’єкти і мішені можуть бути атаковані в контексті певних конкретних тем чи наративів. Таким чином, саме тому це й називається матрицею.

Ще одним аспектом кластеризації зібраних даних є цільова аудиторія, яка також є об’єктом впливу. Із 2014 року прийнято виділяти чотири глобальних цільових аудиторії:

• громадяни України, які живуть на підконтрольній уряду території;
• громадяни України, які живуть на окупованих Росією територіях;
• громадяни та політичні еліти і лідери думок іноземних країн, уряди яких підтримують Україну;
• громадяни Російської Федерації та країн, які підтримують державу-агресорку.

Найдетальніше має, звісно, бути сегментована аудиторія українців.

Останнім цікавим критерієм кластеризації даних може бути час, який є контекстом шкідливого інформаційного впливу: минуле, теперішнє, майбутнє.

Інформаційні атаки можуть здійснюватися на теми і об’єкти в минулому. Як щодо історії України так і загалом щодо всіх подій, що відбувалися до сьогодні. Атаки на теперішнє обіцяють несприйняття суспільством поточної політики чинної влади або розвал дружніх відносин з іноземними державами-партнерами.

Від майбутнього залежить, наскільки плани та програми уряду і президента будуть втілені в життя. Тому для прогнозування інформаційних атак необхідно мати відповідну хронологічну шкалу, на якій будуть доступні одночасно всі плани дій та рішень органів державної влади. Включаючи законопроєкти, що готуються до прийняття та імплементації, — як-от закон про землю або про підвищення штрафів за порушення ПДР.

Побудова тривимірної (або декількавимірної) матриці загроз дозволяє сконцентрувати маленькі ресурси на справді важливих темах. Та, як завжди у своїх публікаціях, я наголошую, що все це не має жодного значення, якщо в державі відсутня прозора і вертикально інтегрована система управління стратегічними комунікаціями.